15 лютого – особливий день – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Ми відзначаємо цей день відповідно до Указу Президента України від 11.02.2004 р. Цей день не випадковий. Він приурочений до річниці виведення військ СРСР з Афганістану.
З давніх – давен український народ підтримує священну традицію – вкарбовувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про бойові подвиги своїх синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок.
15 лютого – скорботний день – це дата виведення радянських військ з Афганістану – і вона є днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав, або, як говорять, воїнів-інтернаціоналістів.
Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль чужої нам війни,
В душі чомусь не замовкає.
Після Другої світової війни військові Радянського союзу брали участь у більш як 20 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16-ти держав, що тривалий час замовчувалося радянським керівництвом. Але інтервенція до Афганістану була винятковою – і за масштабами, і психологічними наслідками.
Час непідвладний викреслити з нашої пам’яті приклади мужності і вірності військовому обов’язку синів своєї Батьківщини, які з честю виконали свій військовий обов’язок, стали гідним прикладом людської гідності та героїзму. Нині ми віддаємо данину поваги воїнам, які виконали свою непросту місію в Угорщині, Єгипті, Іраку, Афганістані, Чехословаччині, Ефіопії, Анголі, Югославії, Лівані, Сирії та інших.
Хто ж відповість?
Як захлинався бій останній,
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані –
Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пелена…
О, Боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна.
Нам дуже хочеться, щоб поезії та розповіді, пройшли крізь ваші серця і усі усвідомили, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав…
Афганістан… Уже більше 40 років у нашій свідомості прописалося це слово не як географічна назва далекої мусульманської країни. А як синонім людського лиха, справжнього людського пекла.
Це був час « холодної війни», час жорстокого протистояння. Тоді ні в кого не було сумніву щодо правильності ухваленого рішення. І радянські війська, вірні військовій присязі, вирушили на чужу землю виконувати інтернаціональний обов’язок.
Багато життів залежало від того, хто і як скерує військовими операціями. Від командирів відділень, рот, батальйонів, полків. Тисячі кадрових військових, командирів десантних, інших родів сухопутних військ та льотних частин, медичних формувань гинули в тому пеклі, залишаючи матерів, дружин, дітей. Сотні, тисячі офіцерів, вірних своєму військовому обов’язкові, залишили місце своєї служби пораненими, покаліченими або в цинковій труні..
Скільки разів так бувало: війни замислюють вже сиві політики, а в окопах опиняються ті, кому 18, 20, 30 років. І лише біль, плач, стогін і розпачливі крики матерів є безсилим протестом проти всіх, які є на світі, воєн.
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті обмацує труну:
Чи ж там він є?!!
Стоять, відводять очі в бік солдати
І шепотить сержантик ледве чуть:
Не велено… Не можна відкривати…
Не велено…
Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі –
В селі ховали воїна-солдата,
У мирному вкраїнському селі.
За кожним воїном – своя доля, свій життєвий подвиг, свій крок у безсмертя. У страхітливому полум’ї війни народжувались молоді солдати і командири, які з перших днів служби пізнали ціну життя, ціну справжньої чоловічої дружби, ціну взаємовиручки і взаємопідтримки, складали екзамен на зрілість, мужність і гідність.
Із Афганської війни живими не повернулися додому на Україну 3360 українців, 80 – пропало безвісті, поранених 8 000, інвалідами вийшли з цієї війни 3560 чоловік.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
Хвилина мовчання
Не відболить це горе, не відплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти загиблих у горах Афганістану синів України.
15 лютого 1989 року останній наш солдат був виведений за межі республіки Афганістан. Цей день завершив календар Афганської війни для радянських людей. Була дописана остання сторінка героїчного і драматичного літопису. Припинили надходити похоронки з Кандагару, Джалалабада і Кабула.
Ми маємо знати про страшні події безглуздої десятилітньої Афганської війни і пам’ятати, що серед нас живуть люди, які в 20, 30 років стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їх мужністю, героїзмом, подвигом.
Найстрашніше у світі – це війна, вона, як злочин, що не спокутується перемогою. У війнах не може бути переможців, бо всі в них переможені тим, що війна – це смерть, яка забирає найдорожче у людини – її життя, бо війна – це каліцтво, як духовне, так і фізичне, бо війна – справжнє пекло.
Можна побудувати дороги, нові міста, зорати поле і посіяти зерно, але примусити битися мертве серце – неможливо; залікувати зранену душу, не залишивши величезного рубцю – неможливо; не бачити страхітливих снів, коли йдеш у бій і втрачаєш друга – неможливо.
Багато молодих воїнів – інтернаціоналістів були нагороджені орденами та медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя. А для загиблих – пам’ять.
Та вже і сьогодні, на жаль, доводиться воювати. Наш складний час пов’язаний з військовими подіями на Україні.
Хай буде мир віднині і довіку!
Хай буде мир й замовкнуть війни злі.
І сльози щастя на своїх обличчях
Відчують всміхнені усюди матері.
Хай буде мир. Веселі будуть діти,
Спокійними скрізь стануть всі жінки
І перестануть думати ночами,
Що десь коханий гине на війні.
Хай буде мир й замовкнуть всі гармати.
Доволі крові, сліз, нещастя й бід…
Хай відпочине змучений боями
До праці звичний чоловічий рід.
«Хай буде мир!» – звертаються до Бога,
Чоло зросивши потом трударі,
Бо хочуть, щоб сміялись дзвінко діти
На нашій древній змученій Землі.
Хай буде мир віднині і довіку!
Хай буде мир й замовкнуть війни злі!
Хай у міцних обіймах всі народи
Ідуть у майбуття через віки.
Нашим гостям і всім присутнім хочеться побажати щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у нашому великому домі – Україні!
Студенти, які брали участь в заході:
121 група: Кравченко Валерія; 151 група: Козаченко Діана, Ранценс Анастасія;
203 група: Пицан Максим; 251 група: Горбатюк Дарія, Давидов Денис;
252 група: Никипіла Ольга, Семистрок Ярослав, Томчай Віталіна.
Заступник директора з ВР Інна ШЕЛАР